Авторські казки Бабуся Любов Подяківна
Дарувати навколишнім промінчики тепла і любові так приємно! Читай казочку про добру бабусю з міської п’ятиповерхівки. Завдяки власній доброті та милосердю літня жінка перетворила цілий будинок на оселю вдячних, дбайливих людей. Таки правда — добро творить дива!
Казка
В одному звичайному місті, у звичайному п’ятиповерховому будинку жила бабуся. Звали ї Любов Михайлівна, але всі знайомі давно називали її Любов Подяківна чи бабуся Подяка. А чому, зараз розповім.
З першого погляду на бабусю було видно, що вона дуже добра. Її обличчя завжди було усміхнене, наче вона тільки й чекала якоїсь радісної події. Очі уважні й трішки примружені, ніби видивлялися в тобі все найкраще. Вона завжди здавалася дуже щасливою. І всім завжди дякувала. Навіть за щось незначне, коли ми відповідаємо: «Немає за що!» — вона говорила: « Є за що, за добро!»
Всі в будинку її дуже любили. Навіть маленький Артемко, завжди надутий і неприязний, біг попереду Любові Подяківни, відчиняючи їй двері під’їзду.
— Який джентльмен! — із захопленням плескаючи у долоні, констатувала бабуся. — Я себе англійською леді відразу відчула! Дякую, Артеме, як приємно!
Артем відразу після таких слів випрямляв спину, а на голові у нього з’являвся уявний циліндр, а замість джинсів та футболки — чорний фрак з метеликом на шиї.
Про Максима, шестикласника з другого під’їзду, просто мовчу. Він вирахував час, коли Подяківна ходить до магазину, видивиться її у вікно і через десять хвилин вже на подвір’ї чатує. Тільки маленька постать з’явиться на розі будинку, біжить до неї, сумки з рук візьме і до самої квартири донесе. І не чергова цукерка на знак подяки була причиною такої уваги до бабусі, а щоденне захоплення в її добрих очах!
— Як же я заздрю дівчаткам, що зустрінуться на твоєму шляху, юначе, — казала вона Максимові. — Справжній чоловік підростає! Як же я дякую твоїм чудовим батькам, Максиме. Таку гарну людину виховали!
І тепло ставало Максимові від тих слів подяки, і за себе, і за своїх батьків.
Всі у будинку знали: якщо терміново потрібно молодій мамі десь на пів годинки у справах вибігти, то дитину завжди у бабусі Подяки можна лишити. Ще й подякує за довіру і за те, що її розважили.
Діти бабусі жили у далекій Австралії. Давно до себе кликали, щоб сама не була. На те вона завжди відповідала:
— Я не сама! Поруч купа добрих людей! Як вони без мене?
Раз на рік вся її австралійська родина на цілий місяць приїздила гостювати до своєї любої бабусі, бо теж її дуже любили.
Якось сиділа бабуся Любов Подяківна на лавці біля під’їзду. А тут нові мешканці заселяються. Речей три автомобілі вантажних. Господар поважний такий, все керує вантажниками. Казали, що десь у мерії працює. Туди-сюди коло бабусі бігає, вказівки роздає. А Любов Подяківна йому голосно:
— Доброго вечора.
На хвилину зупинився чоловік. З-під окулярів, мабуть, як у своєму кабінеті на підлеглих, сердито зиркнув.
— Доброго вечора. Щось хотіли?
А бабуся не звертає увагу на його тон, посміхається по-доброму й каже:
— Подякувати Вам хотіла, що у нашому будинку квартиру придбали! Нам так потрібні гарні й добрі сусіди!
Чиновник зніяковів від таких слів, ще ніколи не чув такого на свою адресу.
— Дякую на доброму слові! Якщо потрібна якась допомога, може з паперами чи ще з чимось, Ви звертайтеся, допоможу, — навіть тон інший у людини від добрих слів став.
Якось взимку трапилася з бабусею пригода. Вийшла вона своїх пухнастих дворових улюбленців погодувати та й перечепилася за одного занадто вже голодного кота, що вліз їй поміж ніг. Впала прямо на руку. Сусіди у лікарню відвезли, гіпс на три тижні наклали. Всі охають, як тепер старенькій з однією рукою вправлятися? А вона долі дякує:
— Це ж добре, що лише рука, лише на три тижні, впораюсь якось…
Але сум в очах так і промайнув. Не встигла додому ще дійти, біля квартири Маринка, дівчинка десятикласниця, сусідка, вже на її чекає.
— Бабусю Люба, може Вам допомога потрібна, в магазин чи аптеку піти, чи роздягнутися допомогти? Ви звіть мене, зараз канікули, я вдома, гаразд?
У бабусі аж сльози на очах від такої уваги. А через пів години мама Маринина зайшла з тарілкою млинців із сиром.
— Оце ми, сусіди, порадилися між собою, і вирішили шефство над Вами взяти. Чергування. Будемо Вам допомагати всі разом! Що б Ви на вечерю хотіли?
Бабуся від доброго здивування й мовити не знає що. Тільки цілою рукою обняла сусідку і тихенько: «Дякую!» І так від цього «дякую» тепло на душі стає, що ще сотню добрих справ зробити хочеться!
Наступного дня інша сусідка, Ірина, чергування несла. Бабусі пиріжків напекла і сміється:
— Я, як Червона Шапочка, пиріжки любій бабусі принесла. Тільки вовка по дорозі не зустріла…
А бабуся Подяка все хвалить пиріжки і дякує вправній господині.
— Бабусю Любо, давно хотіла Вас спитати. А чому Ви завжди всім дякуєте?
Бабуся посміхнулася і каже:
— Подяка, дитино, як жива вода. Відкожної доброї справи росточок у душіпробивається. Так от його підтримувати, плекати потрібно. Окропиш його живою водою подяки, він розквітне, силою наллється, насіння навкруги розсипле — світ наш добріший стане! Люди, чомусь, злих, образливих слів не шкодують один одному, а вдячних, добрих — мало! А вони ж на вагу золота!
Задумалася Ірина, правду бабуся Подяка каже. З того часу і сама дякувати всім стала.
Через кілька днів скінчилося добровільне сусідське чергування біля бабусі Подяки. Діти з Австралії прилетіли і до себе її забрали. Дуже вже вони переживали за свою найдорожчу людину.
Але будинок разом з усіма мешканцями продовжував жити своїм життям. Тільки дуже вже відрізнявся від інших, бо жили в ньому добрі, вдячні люди. То насіння добра і подяки так розрослися.
Автор: Олена Кучер
Читай також:
Бабуся Любов Подяківна
Щоб залишити коментар авторизуйтесь
Коментарі: