Диво-машина

Був звичайний, буденний день літа. Я була вдома і переглядала фільм про космос. Фільм зачаровував мене. Це була фантастична картина про мандрівки Всесвітом. І ось довгоочікуваний фінал: Дмитро (це головний герой) повернувся з планети МІН-124 додому, радісно зустрів своїх рідних. Я так хотіла, щоб фільм закінчився щасливо! А ще я дуже мріяла теж полетіти до інших галактик.

Повний місяць заглядав у вікно... Десь там удалині, здавалося, падала зірка. Я згадала народну прикмету і вмить загадала бажання... А чи збудеться воно?

— Мамо, ти мені колись розповідала про дідуся, що він захоплювався космосом, ракетобудуванням. А де він зараз? — підбігши до матусі, запитала.

Мама раптом посумнішала. Її завжди усміхнені волошкові очі змінилися, почали наповнюватися сльозами. Матуся обійняла мене і присіла поруч. Стримуючи сльози, вона почала розмову:

— Розумієш, донечко, твій дідусь змалку любив щось виробляти з дерева: якісь дивні машинки, ракети. Одного разу в нього виникла неймовірна ідея — зробити машину часу. Навіть проект підготував. Я не знаю, як це йому вдалося, але він виготовив із дерева маленьку машину часу. А коли підріс, закінчив школу, його не залишали думки про політ у космос.

— Мамо, а як на це дивилися його батьки? — запитала роздумуючи я.

— Лізо, батьки завжди його підтримували, бо дуже любили і навіть дали згодом йому кошти, щоб він купив собі деталі, потрібні для виготовлення справжньої машини часу. Вони хотіли, щоб їхній син, твій дідусь Петро, досяг своєї мрії і полетів у космос.

— Мамочко, і він полетів?

— Лізо, слухай далі. Він цілих три роки створював машину часу. Деякі деталі він виготовляв сам, дещо купував, окремі деталі замовляв на заводі. Здавалося, що його план нездійсненний, бо в машині були і металеві деталі, і дерев’яні, і пластикові. Конструкція була надзвичайно складна. Кілька разів щось загорялося, та він уперто починав усе спочатку. Батьки мовчки і терпляче за цим спостерігали і дивувалися незламності його духу. Нарешті! Дивовижна конструкція завершена. Від радості твій дідусь, мій батько, стрибав, мов дитина.

— А тепер, — говорив він, — пора тестування.

Багато разів перевіряв він свій витвір, переробляв окремі деталі, зміцнював корпус. Він хотів переконатися, що машина дозволяє телепортуватися.

Це мав бути «залповий вибух» у світовій науці. Раніше ніхто і ніколи не мав машини часу. Науковці дивувалися цьому незвичайному винаходу. Звідусіль приїздили експериментатори і дослідники. Твій дідусь став відомим, про нього писали в газетах, розповідали по радіо. А він продовжував роботу. І ось — диво! Неймовірний прорив у розвитку науки!

Ти собі не уявляєш, як чекали проведення телепортації! Бо ж хіба таке може бути, думали, аби вмить переміститись в інше місце! Дехто сміявся з цієї затії, багато не вірили, а частина лише прийшли подивитися на «дивака», який «повеселить натовп».

Довгоочікуваний день настав. Диво-машину винесли на майданчик, аби спостерігачам можна було все добре бачити. Глядачі відійшли на безпечну відстань, щоб хвиля можливого вибуху їх не дістала. Мама, твоя бабуся, тримала мене за руку і не зводила очей із майданчика. Я тоді не розуміла, чим це може закінчитися. Для мене це було цікаве видовище , яке проводив мій батько. А мама аж пополотніла від хвилювання.

Батько, твій дідусь, підійшов до машини. Як зараз пам’ятаю його: високий худорлявий чоловік із вогненно-рудим хвилястим волоссям. У його поставі було щось величне і незрівнянне. А очі… Ти бачила б ці глибокі сіро-зелені очі! Вони для мене були цілим світом, сповненим добра, радості й оптимізму. І тоді, у мить його найбільшого хвилювання, його очі усміхалися, хоча губи були міцно стиснені, і жоден м’яз обличчя не готувався до усмішки. Мені навіть здалося, що він підморгнув мені, малій його доньці, мовляв, усе буде добре.

Він відчинив двері диво-машини, ступив на платформу-підйомник, протягнув руку до кнопки пульта, що знаходилася праворуч. Пролунав зворотній відлік часу.

— П’ять! Чотири! Три! Два! Один! Пуск! — вказівний палець натиснув на кнопку…

Враз усе зашуміло, задиміло, пролунав довгий, гучний, писклявий звук, наче зграя велетнів-комарів задзижчала одночасно…

Усі стояли нерухомо, мов укопані. Коли дим розвіявся, я заплакала: батька не було, він зник, розвіявся разом із димом! Зникла й машина часу. Це все схоже було на якусь магію. Запанувала атмосфера повного нерозуміння.

— Що сталось?

— Ви це бачили?

— Він справді зник?

— А він повернеться? — лунали голоси.

Пам’ятаю, минуло тоді майже півгодини… Ніхто не розходився. Чогось чекали.

Раптом знову щось зашуміло, затріщало, огорнуло світ димовим туманом. Уже ніхто не чекав, махали чимдуж руками, аби скинути із себе димовий плед, і…

— Та не може цього бути! — хтось вигукнув.

На майданчику знову стояла машина часу. Щось запищало, відчинилися двері, автоматично висунулася платформа. А там — він, герой епохи, мій батько, стояв і щасливо усміхався.

Перша телепортація пройшла успішно. Відтоді й почалися його телепортаційні мандрівки. Твій дідусь побував у різних країнах Європи, Африки й Австралії завдяки цій машині.

— А збереглися його світлини з цих подорожей? — запитала я.

— Так, але, на жаль, лише одна, ось тримай, — мама простягнула мені фотокартку, на якій зображено мого молодого дідуся.

Я вдивлялась у світлину і відчувала, яка дорога мені ця людина. Обличчя дідуся було схоже на обличчя вченого: горбатий ніс, великі примружені очі, маленька руда борідка.

— Мамо, а на інші планети він літав? — запитала я.

– Так, доню. Він підготував спеціальний скафандр, їжу, ліки, одяг, він був готовий летіти в космос підкорювати галактику. Після довгих роздумів він прийняв рішення полетіти на планету СІН-342. Із наукових досліджень він знав, що на цій планеті немає життя, але є всі умови для цього: вода, повітря, яким можна дихати, родюча земля. Але був один великий «мінус»: коли в людини є якась фобія і коли на цій планеті ти починаєш думати про неї, ця небезпека з’являється. Наприклад, коли людина боїться води і починає думати про це, то вмить планета перетворюється на безмежний синій океан. Але твоєму дідусю пощастило, бо він нічого не боявся…

***

Ось настав той день, коли дідусь мав летіти. Мені тоді було тринадцять років. Я до цих пір пам’ятаю цей день… Була субота, о пів на дев’яту ранку, тепле літо, сонечко ясно світило. Твій дідусь зайшов у машину часу, помахав мені з мамою рукою і, натиснувши на кнопку, вмить зник…

Відтоді ми його не бачили. Добре, що він узяв зі собою папір і ручки, щоб писати листи з планети СІН-342. Листи він теж надсилав через свою диво-машину. Ось перший і останній його лист — і мама подала мені складений учетверо пожовклий, але рівненький аркуш.

Я розкрила його і почала мовчки читати:

«Дорога Маріє і донечко Валентинко! Через два дні після старту я прибув на планету СІН-342. Ця планета дуже дивовижна: ясна, тепла, красива. Я прилетів сюди, неначе на зелений клубок пуху. Земля на цій планеті дуже м’яка, але мені потрібно сказати вам дещо неприємне. Виходячи з машини, я ненароком зачепив важіль, а цей важіль відповідав за автоматичне повернення на місце, звідки я відправлявся. Але не хвилюйтесь, я щось придумаю. Я за вами дуже скучив.

З любов’ю, Петро».

— І що, дідусь досі там? А він живий? Із ним усе добре? — запитувала я.

— Я не знаю, бо після цього до нас не надійшов жоден лист, — відповіла мама.

— Мамо, а ця машина часу де зараз? Там, із дідусем, на тій планеті?

— Ти не уявляєш, Лізо, які ми були здивовані і налякані...

— Чому?

— Бо незадовго після цього дідусевого листа таке сталося... Ми з бабусею порались у городі. День був сонячний і світлий. Небесна блакить вабила ввись усе птаство. Та раптом ластівки пірнули в повітрі донизу, горобці розпурхались урізнобіч. Щось задзижчало, заревіло... Ми підняли голови догори, та нічого не бачили, все було, мов у тумані. Та коли мла розвіялася, за городом, неподалік від річки, з’явилася та сама машина часу, з якої батько телепортувався на ту далеку планету. Виходить, машина часу з невідомих причин телепортувалася сама додому, а батько залишився там. Ми зрозуміли, що він уже не повернеться. Не маючи ніякої надії, ми перенесли цю машину в гараж і накрили старим простирадлом.

— Мамусю, їдьмо в село, я так хочу побачити її, цю диво-машину, будь ласка, — просила я.

***

Уже зовсім скоро ми вдвох із мамою сиділи на потертому сидінні автобуса, який їхав піщаною дорогою і віз нас до бабусі. Швидко пробігали тополі й берізки обабіч дороги, а я все мріяла... Я уже уявляла себе у дідусевій диво-машині.

— Доброго дня, бабусю, я за тобою так скучила! — вигукнула.

І поки мама почала розповідати бабусі, як ми їхали, я чимдуж побігла в гараж. Побачила велику купу різних інструментів, зрозуміла: це всі інструменти мого дідуся. А в кутку під старим вицвілим від часу простирадлом була вона — ота машина, невелика, схожа на якусь капсулу з різними кнопками і рогачами.

— Ось ти яка, — обережно погладила її. — То це і є дідусів винахід! Цікаво, а що буде, як я сюди зайду…

Я швидко залізла в машину і натиснула на кнопку «Пуск». Машина засвітилась і промовила: «Виберіть маршрут».

— Хочу на планету СІН-342, — промовила я не роздумуючи.

Щось засвистіло, задиміло… В очах умить потемніло, я ще не встигла перелякатись, як опинилась на невідомій планеті.

Із дивного помешкання вийшов сивий дідусь із рудою довгою бородою.

Я зрозуміла, що це мій дідусь. Радості не було меж. Вийшовши з машини, я промовила:

— Привіт, дідусю, я — Ліза, твоя онучка.

Дідусь поспішив мене обійняти.

Ми разом розмовляючи зайшли в машину і полетіли додому…

Наша спільна телепортація відбулася успішно.

Через кілька хвилин дідусь уже обіймав бабусю, маму й мене.

А потім довго розповідав про все, що з ним відбувалося…

Повний місяць заглядав у вікно... Десь там удалині, здавалося, падала зірка. Я згадала народну прикмету і знову загадала бажання...

Ліза Куліш,
учениця 8 класу житомирської
школи І–ІІІ ступенів № 36,
вихованка гуртка житомирського обласного
центру науково-технічної творчості
учнівської молоді «Літературна творчість».

Переможниця ІІІ обласного фестивалю-конкурсу
літературного мистецтва «Крізь терни до зірок»
(диплом І ступеня в номінації «Проза»;
середня вікова категорія).

Педагогічний керівник — Надія Повшедна,
учитель зарубіжної літератури
житомирської школи І–ІІІ ступенів № 36,
керівник гуртка житомирського обласного
центру науково-технічної творчості
учнівської молоді «Літературна творчість».

Читай також:

• Моя галактика, моя зірка, моя планета,
• Репортаж із Марса,
• Земля існує.