Життя в польоті

Інтерв’ю-монолог

Погодьтеся, що почуття польоту завжди приваблює. «Я живу в польоті… Лише той мене розуміє, хто відчув незбагненну любов до польоту…» — ці слова з твору Антуана де Сент-Екзюпері «Планета людей» влучно відображають суть життя і діяльність тієї людини, з якою я маю намір вас познайомити.

Це мій прадідусь, винахідник-самоучка, лауреат багатьох винагород — Яків Антонович Артемчук. Для нього політ став і улюбленою захопливою справою, і низкою нескінченних відкриттів, і символом відваги, натхнення і всього того, що становить суть істинного творчого духу.

Одного разу Яків Антонович Артемчук вирішив мене покатати на своєму літаку. Мотор завівся, ми піднялися в небо. Здорово злітати, коли відчуваєш, як під ногами зникає земля, і дух захоплює, коли дивишся вниз. Ось блиснули золоті бані Преображенського собору. Там потягнулися, мов нитки, залізничні колії. А ще здалося, що під зелено-синім Тетеревом поховані валуни. При зльоті та посадці немов завмирало серце. Тоді я згадав, як мені прадід розповідав, що в нього були такі ж відчуття від його першого польоту.

Він мені доволі часто розповідав. Цікаво й захоплююче розповідати — ще один прадідів талант. Пригадую, як одного холодного зимового ранку, коли хуртовини та завірюхи хазяйнували на подвір’ї, я запитав у прадідуся, звідки у нього літак. Яків Антонович усміхнувся, сів на ліжко, схрестивши ноги «по-турецьки» та накривши їх ковдрою, і почав свою розповідь:

«Я народився в перший день весни 1923 року в селі Торчин, що було тоді Потієвського округу (зараз це Коростишівський район). Моя 45-річна мати вже мала шістьох дітей, отож не хотіла сьому дитину. Тому Олександра Яківна, як звали матір, стала переносити різні важкі речі. Але я все ж таки вижив і народився. Такою була моя перша перемога в цьому світі».

— А коли саме забажав стати пілотом? — нетерпляче зупиняю своїм запитанням його розповідь.

— Коли мені було 5 років. А це було ось як. Раптом почув над Торчином дивний шум і захотів побачити, звідки лунає незвичайний рокіт. Сусідка мене хотіла накрити хустиною, але я, вирвавшись та розгледівши літак із двома пілотами в кабіні, твердо вирішив — буду, як вони, льотчиком. До цього я хотів бути священиком, але мотор літака в моїй душі заглушив церковні дзвони.

Прадід іноді вживав такі яскраві романтичні вислови, що сльози наверталися на очі слухачів.

«У 1931-му я залишився напівсиротою — пішов із життя батько. Треба було годувати рідних. Для шкільного фізкабінету разом зі старшим братом Єфімом створили моделі парової машини в розрізі, за що сім’я отримала два пуда муки. Згодом виконав модель літака, за що отримав ще пуд муки. Але зрозумів, що школа не зможе прогодувати, тому я повинен був кинути школу. Пам’ятаю, як дізнався, що на одному підприємстві є столова, де видають їжу за талонами. Знайшов у канаві викинутий кимось талон, зробив зі старого підбора печатку й став ходити в ту їдальню. Проте вже через 7 місяців мене «розкусили», і хоча директор хвалив за кмітливість, більше продуктів там уже не отримував.

Згодом мама відправила мене в дитячий будинок села Чубинське під Києвом. Там після всього пережитого для мене був справжній рай. Різні гуртки, на які я ходив і жодного заняття не пропустив, надали мені можливість власноруч конструювати різну міні-техніку: літаки, крейсер «Аврора», підводну бочку-човен, яку я випробовував у місцевому озері.

У 1939-му, повернувшись додому, я став трактористом та комбайнером разом із братом Григорієм. Тоді це була досить престижна робота, і зарплати вистачало і мені, і матері, ще й допомагати сім’ї моєї нареченої. Твоя прабабуся Надія була донькою Івана Даниловича Омельченка, що походив із давнього козацького роду».

Після цих слів прадідусь дістає скриню і починає показувати деякі речі, що підтверджують козацьке походження родини прабабусі. […]

— Ну а на літаку коли полетів? — знову запитую прадіда.

— Не поспішай. Після війни влаштувався слюсарем на Соколовський гранітний кар’єр. А там то екскаватор зламається, то інструмент вийде з ладу. Словом, я став і вулканізатором, і дизелістом, і електриком, і зварювальником. Але мрії про авіацію не покидали мене. Вивчав Ціолковського, читав різну технічну літературу. Тоді навіть мріяв полетіти в космос, тому написав письмо у ЦК КПСС у Москву. Відповідь не забарилася:

„ Вибачте. Але людське життя в нашій країні цінується понад усе. До того ж, із таким проханням зверталося багато людей із кращим станом здоров’я, ніж у Вас… “

Я знав, що набір космонавтів йде із числа льотчиків-професіоналів, куди мені з трьома пораненнями не попасти, і вирішив власноруч здійснити свою мрію».

Прадід тримає паузу, а потім продовжує:

«Я почав створювати літак ще в 1947 році. Нічого не казав твоїй прабабусі, таємно виготовив вінт. А в 1949-му отримав перший літак «АЯ-1». Розумієш, чому «АЯ»? Артемчук Яків! Народу було багато, місце зльоту довелось огороджувати стрічкою. Усе було б добре, якби не цей Трофім Лук’янов. Підліз під мій многостраждальний вінт, він ледь сам не постраждав. Почав розмахувати руками, порвав мені троси (він порвав трос, що відповідав за зупинку механізму), врешті-решт поламав вінт і сам тяжко поранився. І не питай, стільки проблем було… Хоча згодом перед смертю в лікарні зізнався, що сам винен. Через ці поломки, що зробив Лук’янов, я ще чотири роки літак свій перероблював. То те, то інше знаряддя не працювало…»

Прадід сумно зітхає і продовжує: «Зараз літаю на «АЯ-7», що створив у 1985-му. Цей літак щасливий, як я у батьків. До цього літака я багато розбивався й падав. Мене буквально збирали, як ти пазли збираєш. Нещодавно лікарі виявили, що немає на моєму тілі жодної кістки, щоб не була ламаною. Але я ні про що не шкодую».

— То це вже сьомий літак? А що з іншими сталося? — запитую я.

— На «АЯ-4» (у 49 років) я вперше гарно злетів. Саме тоді донька приїхала, вирішив похизуватися. Цілу ніч переставляв мотор. Бак був розміщений нижче мотора, і бензин не поступав без насоса. Щоб створювати тиск у баку, я зробив гнучку трубку, в яку я дув. Класно піднявся, набрав висоту. Лечу…Вітер в обличчя. Я дихаю вітром безмежних просторів. Час піддувати, а трубки нема. Дивлюся, вона під ногами. Я нахилився, щоб її підняти, і… мої окуляри впали в рульове управління. Може заклинити руль! Я знаходжу їх, хочу надіти, а вони падають за борт. Подув у трубку, порядок, але відчуваю, що без окулярів я погано бачу. Злітав я проти вітру, отже, посадка буде за вітром. Так сідати не рекомендується, тому краще сідати на луки, щоби посадка відбулася м’якше. Перелетів високовольтну лінію, став потихеньку знижатися. І тут переді мною одинока стара груша. Узяв курс лівіше, та піднявся вітер… Розплющую очі, а поруч приземлився воєнний вертоліт, льотчики швидко виходять, несуть мене до себе в кабіну, знепритомнів, згодом отямився в лікарні. Виявилося, що вони за мною весь час спостерігали і «вели».

Прадідусь дістає зі скрині свої нагороди, численні дипломи заслуженого раціоналізатора СРСР, перебирає тремтячими руками, пригадуючи найсвітліші моменти свого життя.

Потім ми дивилися старі фотографії. Так я вперше побачив тих, кого згадував Яків Антонович у своїй розповіді. А влітку поїхали на Поле (так називаємо свою дачу в селі Сонячне), там я побачив злітну полосу та міні-ангар, які створив мій прадід.

Невдовзі Яків Антонович помер. 14 січня 2009 він раптово зрозумів, що попереду на нього чекають нові світи й польоти. Полетів у оточенні дружини, дітей, онуків та правнуків. Полетів востаннє. Але вже без літака…

Читай також:

• Диво-машина,
• Репортаж із Марса.