Писемність і освіта Київської Русі: як писали наші прадіди

Писемність та грамотність древньої Русі. Якою абеткою користувалися наші предки?

Славетний, мужній, високоосвічений — український народ. Чи відомо Тобі, друже, що іще до введення на Русі християнства наші предки-слов’яни вже мали свою унікальну писемність? Це, безперечно, свідчить про високий рівень культури і цивілізованості тогочасного населення.

Тісні відносини Київської Русі з Візантією, Хазарією, країнами Центральноїта Західної Європи, а також багатовікові місцеві традиції сприяли розвитку мистецтва, різноманітних ремесел, торгівлі, появі писемності та поширеності грамотності серед людей.

Бажаєш доказів? Будь-ласка! Свідченням того, що наші прадіди-язичники мали письмо, є археологічні розкопки глечиків та мисок Черняхівської культури (II – V ст.). Найбільш відомими є близько десяти посудин з цікавими графічними орнаментами.

Дослідники переконують: ці піктограми — ретельно продумана календарна система, завдяки якій слов’яни вели відлік часу та ворожили.

Глек із сільськогосподарським календарем. Черняхівська культура, IV ст., с. Ромашки, Київська обл.

Чаші Черняхівської культури з с. Лепесівка та реконструкція зображеного на них землеробського календаря з орнаментом.

Болгарський письменник Чорноризець Храбр, який жив на зламі ІX–Xст.,у «Сказаннях про письмена» зазначав, що іще до прийняття християнства на Русі слов’яни користувалися власними «чертами і резами».

Ваза Черняхівської культури з календарними «чертами і резами», с. Військове, Дніпропетровська обл.

А слов’янський просвітник Кирило Солунський писав, що на початку 60-х рр. ІХ ст. бачив у Херсонесі Євангеліє і Псалтир, написані «руськими письменами».

Але якщо навіть цих свідчень Тобі виявиться недостатньо, я підготував для Тебе ще декілька.

Те, що «руські письмена» існували насправді, підтверджують літописні описи угод Київської Русі з Візантією 911 та 944 рр. Перший договір вказує на руську традицію писати духовні заповіти на випадок смерті. А з другої угоди ми дізнаємося, що руські купці, які прибували з Київської Русі до Константинополя, мали підтвердити свої повноваження не золотою або срібною печаткою, як було досі, а письмовими грамотами, підписаними князем.

Надзвичайно цікавою є знахідка «софіївської абетки» на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Виявлений українським істориком Сергієм Висоцьким алфавіт містить 27 літер: 23 грецьких та 4 слов’янських — б, ж ш, щ.

За припущенням Висоцького, це ті самі «руські письмена», якими користувалися ще за часів Аскольда та Діра.

Український історик і археолог, дослідник давньоруської культури, першовідкривач графіті Софії Київської — написів на стінах храму, що були прокреслені відвідувачами в ХІ–ХІV ст. За своє життя Сергій Висоцький відкрив їх більше 300.

Досліджуючи написи на Софії Київській та інших святинях, Висоцький наголошував на тому, що судити, якою насправді була «жива» давня українська мова ХІ ст. за книжками (а це, головним чином, богослужбові), не можна. Інша справа — написи, які прокреслювалися священиками або відвідувачами храмів за часів Ярослава Мудрого та його синів — вони не переписувалися і не перекручувалися владою різних часів.

Виходить, навіть пересічні прихожани церков на Русі могли писати, тобто були грамотними? Очевидно, так.

Молитва, видряпана в західній внутрішній галереї Софії Київської давньою українською мовою, що означає : «Господи, поможи рабу своєму Осієві, який писав це, йдучи в ємь, повару Бориса В'ячеславича».

В оригіналі: «Г(оспод)и п[о]мози рабу своІєму Осыєви ов[о] и п[ь]салъ идіа въ Іємь Борисъвъ поваръ Вьчъ[сл]авича».

Отже, Осій був кухарем князя Бориса В'ячеславича і зробив це графіті перед тим, як іти на військову виправу проти ємі — фінської народності. Про цей похід, що відбувся десь між кінцем 1060-х та 1078-м, мовчать літописи. Єдина згадка про нього в історії — на Софії Київській.

Цікаво, що на стінах Софії виявлені слова, які мають риси сучасної української мови:

• «Господи, помози рабу своєму Василеві…» — така форма давального відмінку (Василь—Василеві) не зустрічається в російській мові, а збереглася лише в українській.
• Остапко, Іванко, Жадко — зменшувально-пестливі форми чоловічих імен, характерні для української мови.
• Дієслова у минулому часі, які закінчуються на «в»: писав, ходив (а не — писал, ходил), а також дієслова із закінченням «ти»: долучити, скончати.
• Типові для української мови чоловічі імена із закінченням «о»: Данило, Кирило, Дмитро.
• Форми дієслів без літери «т»: пече.

Тож сміливо скажемо: писемність до Кирила та Мефодія на Русі була, і «жива, розмовна Київська мова» часів Київської Русі є попередницею сучасної української.

Однією з найдавніших систем слов’янського письма є кирилиця. Хто і коли її винайшов, достеменно невідомо. Однак підґрунтя для неї — глаголицю — на думку більшості вчених, близько 863 р. винайшов просвітитель Кирило. А вже його послідовники, зокрема Климент Охридський, на основі грецького алфавіту та деяких літер глаголиці уклали кирилицю.

Про надзвичайну поширеність кириличного письма говорить те, що ним були написані всі давньоруські твори.

Слов’янські просвітителі Кирило та Мефодій.

Цікавим відкриттям стали й берестяні грамоти — написи на березовій корі, за допомогою яких листувалися жителі Русі. В Україні такі грамоти знайдено у Звенигороді. Кора була дешевим і практичним матеріалом. Варто було прокип'ятити її — і вона ставала придатною для письма.

Популярність берестяних грамот, написи на культових спорудах та предметах побуту вказують на значну розповсюдженість писемності. За підрахунками вчених, у великих містах Київської Русі близько 10 % населення було грамотним.

Звенигородська берестяна грамота.

Писемність і освіта Київської Русі. Де навчались Твої ровесники?

Стрімке поширення писемності на Русі сприяло появі перших шкіл, піклування про які взяли на себе держава та церква. Якщо перша мала на меті підготовку кваліфікованих політичних діячів, які б з легкістю встановлювали зв’язки з іншими країнами, то друга переймалася майбутнім духівництва.

Найперша згадка про школи на Русі у «Літописі Руському» датується 988 р. За правління Володимира Святославича при Десятинній церкві у Києві відкрили державну школу, де навчалися діти найближчого оточення князя — «нарочитої чаді».

Пам’ятник князю Володимиру в Гданську.

Це нині школи поділяються на загальноосвітні, гімназії, ліцеї, колегіуми. А за часів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого існувала дещо інша диференціація.

Усі навчальні заклади поділялися на:

• палацові школи підвищеного типу (утримувалися за рахунок князя і були призначені для підготовки майбутніх державних діячів; тут мали змогу навчатися лише діти знатних вельмож),
• школи «книжного вчення» (створювалися для виховання священників),
• світські (приватні) школи домашнього вчення (здебільшого для купецького та ремісничого населення).

«Повість временних літ» розповідає, що Ярослав Мудрий у Новгороді заснував школу, де навчалися 300 дітей старост і священників. Тут викладали, зокрема, богослов’я, філософію, граматику та риторику. Навчали на Русі й іноземним мовам. Сам князь знав кілька іноземних мов, а син Ярослава Мудрого, Всеволод, опанував п’ять мов.

Згодом дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі першу в Європі школу для дівчат.

Довгий час центрами освіти на Русі лишалися церкви і монастирі, завдяки яким розвивалась література і мистецтво. Та про це — у наступному розділі.

Писемність і література Київської Русі. Оригінальні жанри

Куди Ти біжиш, аби дізнатися значення незнайомого слова, нагадати собі дату історичної події або, приміром, дізнатися, в які століття існувала Київська Русь? Так я й знав — до комп’ютера! Аби зайти в інтернет.

А багато століть назад єдиним джерелом знань були книги, задля зберігання яких при монастирях та церквах створювалися бібліотеки. Великим любителем книг був Ярослав Мудрий. Він і заснував першу бібліотеку в Софії Київській. Колекція книг налічувала 900 примірників, що у часи Середньовіччя було більш ніж вражаючим.

Бібліотека Ярослава Мудрого. Автор Гальчинська Ольга.

До наших днів збереглося дуже мало книг тих часів. Найвідоміші з них:

1. Реймське Євангеліє, яке Анна Ярославна відвезла до Франції. Історики датують його 40-ми рр. ХІ ст.І хоч своєю назвою книга завдячує французькому місту Реймсу, виготовлялася вона київськими книжниками — спеціально для княжої родини.

2. Остромирове Євангеліє — найдавніша датована книжна пам’ятка Русі. Створили цю унікальну книгу в Києві у 1056–1057 рр. Диякон Григорій та його помічник виготовили її для новгородського посадника Остромира. Євангеліє має особливу мистецьку вартість. Дивись фото цієї прекрасної книги — і Ти зрозумієш, чому.

3. «Ізборники» 1073 та 1076 рр. — своєрідні древні енциклопедії, збірники творів грецьких авторів, у яких здебільшого розтлумачувалися складні місця з Біблії.

«Ізборник Святослава» 1073 р. має розкішні розписи, орнаменти, цікаві ініціали та заставки. Більше того, його вважають першою енциклопедією, що охопила найбільший спектр питань, — від релігійних до питань ботаніки, зоології, астрономії, граматики, медицини.

Аби лишатися повноправним учасником світової політичної арени, довести власну велич та самодостатність, відстояти право бути центром християнської віри, Київ велику увагу приділяє літературі. Саме вона мала прославити Русь, її князів та духівництво.

Значної популярності набирають патерики — збірники життєписів отців церков або монастирів. Один з найвідоміших — «Києво-Печерський патерик». Він розповідає про заснування монастиря, тогочасні реалії життя, численні подвиги та чудеса, які відбувалися з ченцями Києво-Печерської лаври.

Особливу художню вартість має патріотичний твір «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, а «Повчання Мономаха своїм дітям» вважають такою собі передвиборчою програмою.

Знамените «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 рр.) невідомого автора, де описаний похід новгород-сіверського князя на половців, є шедевром вітчизняної художньої літератури.

Проте найвизначнішими і, мабуть, найціннішими пам’ятками часів Київської Русі залишаються літописи. Саме з них починається оригінальна, незапозичена вітчизняна література. Жодна нація не може похвалитися таким скарбом — настільки багатим, послідовним і точним викладом подій з літа в літо (із року в рік).

Найстарішим літописом, що дійшов до наших часів, є «Повість временних літ», укладена на початку ХІІ ст. ченцем Києво-Печерської лаври Нестором. Безцінна вітчизняна пам’ятка висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, містить оповіді про утвердження на Русі християнства, розповідає про зародження слов’янської писемності. Описи збагачені легендами та переказами.

Дивовижно, наскільки багата і різноманітна літературна спадщина Київської Русі. Вчені підрахували, що в ХІІІ ст. на її території було, ймовірно, 130–140 тисяч книг. Саме такої кількості потребували монастирі і церкви — головні осередки писемності та книжності.

Читай також:

• Як народжується книга: секрети виготовлення паперу,
• Секрети тайнопису.