Театралізація, присвячена Дню Перемоги

Дійові особи:

Правда
Група неформалів – дві дівчини, два юнаки
Пари з сорокових – 8 осіб

Ява І

(лунає сучасна музика, на сцені стоять типові представники сучасної неформальної молоді, тримають пиво, цигарки. До групи підходить скромно одягнута дівчина (Правда), музика стишується, але не вимикається)

Юнак 1 :
О, привіт. Що ти за птиця,
Де взялося таке чудо?
Страшно навіть подивиться…
Є ще в світі такі люди?

Дівчина 2 : (обходить кругом Правду, смикає за одяг)
Секонд-хенд, а чи вінтаж,
І косметика природна –
В цьому фішка і кураж?
З себе корчиш благородну?

Правда: (впевнено)
Слова пусті мене не ранять,
Порожній звук душі не крає.
Я – ваша генетична пам'ять,
Що час від часу оживає.

Юнак 2 :
Це, типу, у тобі є ми,
Чи у мені твоя дещиця?
Ти краще порох не гони!
І справді – страшно подивиться…

Дівчина 2 :
Ні, ти і я – поняття не тотожні,
Ми – різні, нас в одне не поєднать.
Це ствердження тупе і геть порожнє,
Цю істину не впишеш до понять.

Правда:
Я – правда, я – історія, я – сутність.
Без мене ви – ніхто: немає вас.
Враз покажу болючу незабутність,
Верну реальність у воєнний час.
Щоб ви відчули, як життя цінують,
Малюючи кривавим суть буття.
Убиті мрії дотепер пульсують,
Кричать до вас, щоб вберегли життя.

Ява ІІ

(музика змінюється на ліричну мелодію початку сорокових, сучасна молодь розгублено відступає, сідає на краю сцени. Заходить пара закоханих, прогулюються сценою, зупиняються, дивляться один на одного з ніжністю)

Юнак: Я так тебе кохаю, ти навіть не уявляєш, наскільки сильне моє почуття! Хочеш – кину небо тобі під ноги?
Дівчина: Ні.
Юнак: А хочеш всі квіти, що є у місті? Я зірву їх для тебе.
Дівчина: Ні. Нехай тішать людей.
Юнак: Що ж тобі хочеться понад усе?
Дівчина: Збудувати з тобою дім, народити чудових дітей: хлопчика і дівчинку, аби були схожі на нас. Хочу постаріти з тобою у заможній країні. Та поки що, мені б зустріти світанок у твоїх обіймах. Я прагну цього намріяного щастя.
Юнак: Виходь за мене, і я створю для тебе реальну казку, якій не буде кінця.

(юнак пригортає до себе дівчину, завмирають, музика посилюється, враз змовкає, чується вибух. Тиша, виходить Правда з умовною книгою «Історії убитих поривань», розкриває, читає)

Правда: Дім не збудовано. Хлопчик і дівчинка не народилися, як мріяла вона. Він не створив реальну казку. Притча палкого кохання обірвалася на світанку. Вони лишилися лежати в обіймах, пришиті одне до одного кулеметною чергою, обвінчані смертю. Це – вигадана історія. (звертаючись до сучасного юнака) Але якби на їхньому місці були твої предки, ти б не стояв зараз тут.

(сучасний юнак опускає голову, підходить до закоханих, всі виходять зі сцени)

Правда: Червень 1941 року. Початок Великої Вітчизняної війни – розпач, розлуки, смерті і неймовірне прагнення захиститися від жаху. Але не сховавшись, розправивши груди, йти на ворога, жити так, немовби наступна хвилина – остання. І кожну зустріч поглядом цінувати як дарунок неба, і кожну хвилину кохати до нестями.

Ява ІІІ

(звук бомбардування, тиша. Забігає наступна пара, кружляють, бавляться у квача)

Юнак: Чекай, моя смугляночко, дай обійму.
Дівчина: Шалапут. Не займай мене, ліпше заспівай, хай серце натішиться твоїм голосом, коханий.
Юнак: Ти сказала «коханий»?!
Дівчина: (сміючись) Шалапут, тобі почулося – співай!

(виконується пісня «Смуглянка»)

Дівчина: Ой, забруднилася. А хай тобі грець, нова ж одяганка! Тепер я негарна.
Юнак: Найкраща у світі. Поберемося, як відстріляємося?
Дівчина: Авжеж! В мене сукні весільної немає, але щось вигадаю з підручного матеріалу: фату, наприклад, з марлі. Тільки б виліт сьогодні не затягнувся…

(юнак пригортає, як в попередньому варіанті, дівчину. Музика обривається, лунає звук літака, що падає)

Правда: Кіноісторія Бикова, яку не можна дивитися без сліз. Він і Вона. Не будемо давати імена, адже таких юних «смугляночок» і веселих «шалапутів» загинуло тисячі. Йому здавалося, що земля і небо були порожніми, допоки не стрів Її. А Вона хотіла мати гарний вигляд, все чепурилася, мріяла про весільну сукню. (звертається до дівчини, яка критикувала її вбрання) Уяви, що Вона – твоя прабабуся, адже ви схожі: полюбляєте гарно виглядати. Ти купуєш одяг у бутиках, міняючи його із заздрісною систематичністю, а її намріяна цінність – фата з марлі, яку так і не вдягла.

(дівчина підходить до пари, дістає з сумочки шматок марлі, намагається нею прикрити дівчину, але опускає долі, обіймає пару – виходять)

Ява ІV

(лунає кулеметна черга, звуки бою. На сцену заходить наступна пара: поранений боєць та медсестра)

Дівчина: Ти потерпи, нам лишилося зовсім трішки, поглянь – он видніється червоний хрест. (юнак спотикається, безсило стає на коліна, підводиться з допомогою медсестри)
Юнак: Мені не можна помирати. Я – останній живий у матері лишився, з п’ятьох синів, вона ж невісток хороших чекала, онуків серцем жадала.
Дівчина: Так дочекається, ще набавиться з онучатами, буде їм колискові співати.
Юнак: Ти – дуже вродлива, очі які гарні, вуста – намальовані, любо подивитись. Ти б сподобалась моїй мамі, малечі б нам народила.
Дівчина: Ти робиш мені пропозицію?
Юнак: Так. Відвоюємо – одружимося, якщо виживу.
Дівчина: Аякже, тепер мусиш, бо ж заміж погукав.

(чується кулеметна черга, дівчина обіймає юнака, завмирають, лунає журлива мелодія)

Правда: (звертається до сучасного юнака) Ти тринькаєш кожен день на пустощі, гулянки, примітивну музику і тупі балачки з такими ж, як і сам, гульвісами. А твоя мати працює з ранку до ночі, аби виконати усі твої забаганки, оплатити нічні клуби і навчання у виші. Але тобі все мало… ти витрачаєш не гроші – життя: своє і неньчине, ведучи щоденну війну за вигадані привілеї. Мати терпить, адже – мати. Наскільки її вистачить? Взавтра може статися так, як у цій історії. Схаменися! (юнак підходить до пари – виходять зі сцени)

Ява V

Правда: Старенька згорьована мама отримала п’яту похоронку. Серце не витримало – померла востаннє. Так, востаннє, адже помирала кожного разу, коли читала на пожовклому папері: «Ваш син загинув смертю хоробрих, пропав безвісти, захищаючи Вітчизну». Її не вшановували орденами, не поставили обеліск на її могилі – забули. Але вони – є!!! Матері, які не дочекалися синів. Схилімо голови над найбільшим подвигом жінок нашого народу, що гинули разом із синами, бо немає більшої пожертви, ніж віддати дитину на захист рідної землі.

(лунає пісня «Журавлі», на сцену виходить група, читається вірш)

Вкраїнська мати

Я пам’ятник зведу не погребальний,
Що з мармуру-граніту, а вербальний.
Пущу його ходить по всій країні,
Повідати і старцю, і дитині
Про вас, моя ріднесенька матусю,
Бодай словечком в ноги поклонюся.
Вуглинкою добу означу грізну,
Хай спомини страшні справляють тризну
За страченим польотом пташеняток,
Що їх в пожертву випестила мати.
Лягає стрімко профіль обеліска –
І лине ніжна пісня край колиски,
Юнацький сміх загублений в сирені,
Надії закатовані, даремні.
Малюю, забруднила пальці в сажу,
Ось-ось на аркуш штрих пречорний ляже,
Неначе тінь матусеньки на полі,
Яке дарує веснами мозолі.
Десницю до чола, до брів підносить
І всім єством немов до Бога просить
У небі ключ веселиків уздріти,
Бо ж ті для неї, наче рідні діти.
Злетіли, подались у канонаді,
Траншеї – і таран, не на параді.
Дісталась вість в трикутному листочку:
«Пропали, мамо, безвісти синочки…»
Розправлені тримає гордо плечі,
Зринає в піднебесся ключ лелечий,
Душа згорьована шугає поміж птиці
І бусликом сідає край криниці.
На мамину поставу тінь лягає –
Плечем, здається, небо підпирає,
Тримає на собі дещицю раю
Вкраїнських хмар, утому небокраю.
Так хочеться здійнятись, полетіти
Туди, де бій, де смерть, де рідні діти,
Грудьми позакривати дзоти-точки,
Від кулі захистить своїх синочків.
Застиг у горлі крик німий зажури,
Малює вуглик нездоланні мури,
Заковує печаль і біль нетлінні
У сірих глибах, впертому камінні.
Стривайте, ні, не треба, геть ці брили!
Здійме угору мати руки-крила,
Подасться у воєнні сорокові,
Лелечкам погукає: «Чорноброві!»
Хай скажуть: «Загордилась ваша мати,
Повиростали мужніми солдати…».
Не стачить на планеті всій граніту,
Щоб серце мами викресать для світу.
Хіба жагу любові для дитяти
У мармурі хтось годен передати?
Зі слів подяки пам’ятник зведемо,
У кожній їх людині віднайдемо,
Відпустимо ходити на простори:
В діброву, у пустелю і на море.
Всяк сущий на планеті має знати,
Якою є свята вкраїнська Мати.

Ява VІ

(лунає українська патріотична пісня, заходить пара з елементами національного одягу)

Юнак: Моя чічко, моя королево, ти бережись, не ходи нікуди, схоронишся у дядини Соломії, допоки я з братами буду в лісі.
Дівчина: Світе мій, я же я без тебе? Що, як на завтра влада знову поміняється, хто прийде, кого боятися, до кого голову схилити? Не йди, лишися зі мною.
Юнак: Кохаю тебе понад усе, моя зіронько. Та маю землю рідну захистити, щоб не топтали її ковані підбори, хромові чоботи щоб не ганьбили. Ти ж знаєш, який тремкий час, а вона, ненька, рідна Україна, потерпає повсякчас. Налетіло нечисті, рвуть тіло її святе – не можу я сидіти, смиренно дивитися на ганьбу, бо не її, рідну, ґвалтують – душу нашу, віру плюндрують.
Дівчина: Чи дочекаємося світлого дня, щоб не боятися до церкви ходити, щоб діти вибухів не чули?
Юнак: Прийде час – і наше знамено затріпоче над поганню, лише вір, сподівайся на це. Та поки – війна: наша, свята, за незалежність, за кров козацьку, за майбутнє наше.
Дівчина: Я з тобою піду, на коня сяду, косу шаблюкою відріжу, тільки б той день незалежний швидше настав.

(юнак пригортає дівчину, музика посилюється)

Правда: Історія кохання: щирого, українського, жертовного. Скільки було його під кумачевими, червоно-чорними, жовто-блакитними знаменами? (звертається до сучасної дівчини) А ти кохатимеш до самозречення, підеш за любим землю рідну захистити? Якби не вони – українці, які майбутню волю ставили вище за власне життя, невідомо, що б ми мали зараз, які б гімни звучали. І неважливий колір прапора, що тріпотів у сорокові над полем битви, важлива сутність бою – землю захистити, рід зберегти, щоб пам'ять могла сьогодні до вас говорити.

(дівчина підходить до пари, заходять інші учасники дійства)

Дівчина 1 :
Схилю коліна перед подвигом святим,
Хай серце в такт мелодії лунає.
Я буду жити вірою, іти,
Бо подвиг ваш до волі закликає.

Юнак 1 :
Я зможу досягнути тих узвиш,
Котрі історію наповнюють барвисто,
Щоб розбудити спогади із тиш,
Щоб процвітало і село, і місто.

Дівчина 2 :
Я житиму одним-єдиним днем,
І так, щоб не проходив він безслідно.
Спокуси закарбуються до клем,
Щоб відтворити час Господній гідно.

Юнак 2 :
І бути чесним, перш за все собі –
Чи стачить сили подвиг повторити…
Собою бути, не губитися в юрбі,
Прийдешній час із гордістю прожити.

Правда:
Вклоніться, пригадайте, проживіть
Життям, яке можливо, не судилось.
Травневий день кричатиме з століть,
Надія предків правдою звершилась!
Прийдіть в покорі родом до могил,
Приносьте маки – символічні рани,
Вслухайтесь в пісню із лелечих крил,
Можливо, з нею линуть ветерани.

Автор сценарію: Оксана Геращенко, завідувач ДНЗ №22, м. Коростень Житомирської області.