Василь Стус: поет, вчитель, громадянин

Василь Стус — український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, правозахисник. Активний представник українського культурного руху шістдесятників. Герой України. За переконання в необхідності збереження й розвитку української культури творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою. Самого поета на 12 років позбавили волі. В одному з таборів ГУЛАГу в Пермській області його життя обірвалося. Але ідея Стуса — нетерпимість до зла і байдужості, прагнення свободи — жива і досі.

«Хто проти тиранії — встаньте!»

«Людина без шкіри», — називали вразливого Стуса друзі, бо не вмів пристосовуватись до життєвих обставин і завжди бив правдою прямо в обличчя. Якою гіркою вона б не була.

4 вересня 1965 року, Київ… На прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» літературознавець Іван Дзюба говорить зі сцени про таємні арешти української інтелігенції: Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Ярослави Менкуш. Його виступ глушать сиренами. Розлючений директор кінотеатру виганяє промовця зі сцени. У залі хаос. Посеред загального галасу зривається з місця Василь Стус. Він не може змовчати. Він несамовитий. Він гримить, вибухає: «Хто проти тиранії — встаньте!» Третина залу підіймається.

«…Це не було заплановано, ніхто про це не говорив… ніхто тоді навіть не думав, що Василь це зробить, і ніхто до нього не звертався… Просто така була атмосфера, суміш і трагізму, і гіркоти, і оцієї брутальности, коли глушать сиренами і хапають за руки. І Василь піднявся, ним щось таке заговорило. І він крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте», — згадував Іван Дзюба.

Після фільму «каґебісти» бігали уздовж рядів, щоб запам’ятати, хто підтримав виступ дисидентів.

Такий вигляд мав кінотеатр «Україна» 1965 року, коли тут відбулася прем’єра «Тіней забутих предків». На фасаді — «націоналістичний» вітраж з дівчиною та синьо-жовтим прапором, через це більшість фотографій будівлі — чорно-білі.

На кар’єрі молодого аспіранта, поета, активіста був поставлений хрест. Та це не лякало Стуса. Він твердо знав: правда на його боці. Пізніше поет напише:

Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя…

Василь Стус — аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, 1964 рік.

«Бути радянським громадянином — значить бути рабом»

Вперше Стуса арештували «за антирадянську діяльність і пропаганду» в 1972 році. Обсяг конфіскованих у нього під час обшуку творів вражає:

«Конфіскували рукописи всіх моїх віршів, рукописні поетичні збірки «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», незакінчені повісті, варіанти нарисів декількох інших оповідань і повістей. Серед сконфіскованих речей було близько двох десятків літературно-художніх статей… Загалом мені забрали близько 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, близько 30 друкарських аркушів поетичних перекладів… Практично це значить, що мені забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності».

Більшість віршів, написаних поетом у таборах Мордовії, теж було вилучено та знищено. А 1978 року Стус, відбуваючи покарання в золотих копальнях Магаданської області, звернувся з заявою до Верховної Ради СРСР про відмову від громадянства:

«…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом».

Василь Стус (другий зліва) серед колядників, Львів, січень 1972 року. Відзначення релігійних свят — ще один вид протесту проти атеїзму, який насаджувала радянська влада. За 2 тижні до арешту.

Дитинство і юність. Зародження протесту

Але повернімося на 30 років назад і постараймося зрозуміти, як у юному серці Василя зароджувалась ненависть до радянської системи.

Василь Стус народився у Святвечір, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінничині. (Цей день пророкував йому хресну дорогу, бо як і Ісус, він відкупився за свій народ ціною власного життя, свідомо пішовши на смерть.)

Аби уникнути примусової колективізації, батьки Стуса переїжджають до Сталіно (Донецьк), куди й перевозять чотирьох своїх дітей. Зросійщене місто було чужим для маленького хлопчика, що звик чути українську з вуст рідних. Далі — війна, голод.

Про 1946–1947 роки Василь Стус згадуватиме:

«Коли мені було дев’ять літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама… Пас чужу корову — за це мене годували. Я знав, що мама голодна, і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом».

1947–1948 навчальний рік, четвертий клас середньої школи № 75 м. Сталіно. Василь Стус крайній справа у другому ряду зверху.

Проте життєві обставини не зламали хлопця — Стус закінчує школу зі срібною медаллю, вступає до педагогічного інституту в Сталіно на філологію. Завдяки ерудиції та приязності швидко завойовує авторитет. Однокурсники згадували, що відповідав він завжди виключно українською мовою, на німецькій перекладав без словника, багато читав.

Вчитель «неперспективної» мови

Після служби в армії Стус викладав українську мову та літературу в Горлівці, неподалік Сталіно. Та для цього потрібно було мати неабиякий характер. Живої мови діти майже не чули і не знали. Батьки-переселенці з інших областей України соромились неперспективної української, прагнучи перейти на «общепонятний язик». Через це множили заяви з вимогами звільнити їхніх чад від вивчення української мови й літератури. Що за таких обставин робити вчителю, який не встиг втратити почуття власної гідності та збайдужіти до всього, що не стосується кар’єри та особистих вигод?

Молодий вчитель, нехтуючи програмою, читав школярам власні поезії та розповідав цікаві епізоди з української історії, щоб хоча б так підтримувати інтерес до предмету. А вдома занурювався у комірчину власного світу, зачитуючись творами найкращих європейських авторів.

У 1963 році вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР у Києві. Приєднується до Клубу творчої молоді. Згодом одружується з Валентиною Попелюх. 1966-го у Стуса народжується син Дмитро.

У 1970 поет видає збірку «Зимові дерева» у Брюсселі — після виступу в кінотеатрі вітчизняні видавництва були зачинені для Стуса. Збірка й стала непрямим приводом для першого арешту Стуса й інших літераторів, діячів культури. Таким чином система робила людей «без’язикими і безголосими», писав Стус у статті «Я обвинувачую».

__________________________________________________________________________________________

«Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них, як на мене — путящі… Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі», — писав Стус.

__________________________________________________________________________________________

Лист до сина

На жаль, з батьківством Стусу не пощастило. Не враховуючи раннього віку, з сином Дмитром він провів лише 9 місяців — короткий період між двома арештами. Спочатку підліток, який ніколи не знав батька, не йшов на контакт, але згодом між ними була щира дружба, про яку Стус молодший досі згадує з теплотою.

(Вдруге Стуса арештували у травні 1980 року напередодні олімпійських ігор: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від небажаних елементів.)

Збереглися листи Василя Стуса до сина. Навіть уривки з них свідчать, наскільки Стус переймався долею свого сина. Впевнений, його поради будуть корисними й для Тебе. Прочитай їх та обговори з друзями.

• Насамперед, сину, я хочу, щоб Ти мав свій характер, а не був розмазнею, манною кашею для беззубих. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти — це, насамперед, Твоя воля (бажання, мета, впертість і т.д.). А воля міцніє в подоланні перешкод.
• Будь чистий — за всяку ціну й передусім. Душею і тілом. Допомагає душ (душ для душі — коли ти регулярно вершиш над собою свій власний суд: а що ти зробив, щоб бути кращим, чеснішим, розумнішим. А що Ти не так зробив? А чому? А що я зроблю, щоб стати кращим, очиститися од того чи іншого бруду, спокутувати свій гріх). Це — як самосповідь…
• Бійся телевізора, подивляйся тільки справжній мінімум. Є такі хвороби, які непомітно посідають людину. Одна з них — любов до телепередач.

Василь Стус із сином Дмитром.

• Є така приказка: дурний думкою багатіє. Вкрай гидка приказка. Такі дурні, що багатіють думкою, — літають перші в космос, пускаються з Магелланом довкола світу, йдуть на багаття з Джордано Бруно.
• Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій.
• Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика — поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід?
• У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве (точніше: вони воліють цікавого щастя, але здобувають украй нецікаве).(…) Перших чекає поросяче щастя, других — орлина смерть. Обирай, синку, сам, що Тобі до вподоби. Сам я зробив — для себе — вибір. Твоє життя — є Твоє. Вибір Ти повинен зробити самостійно, аби це була Твоя воля, а не мамина чи дєдина, чи моя…

Родина Стуса: мати Валентина, батько Василь та син Дмитро, 1978 рік.

Нескорений

Любов до України, нетерпимість до фальшу і зла — сенс життя Василя Стуса. Перебуваючи у неволі, він, попри заборону та підірване здоров’я, знаходив сили й можливість писати вірші, перекладати Ґете, Рільке. Усамітнення в камері давало йому ще один привід для творчості й саморозвитку.

Однак табірні наглядачі відбирали та знищували його роботи, зокрема й останню збірку «Птах душі» з трьохсот віршів Василя Стуса. Через жорстоке поводження адміністрації табору з політв’язнями поет неодноразово влаштовував голодування.

У січні 1983-го за передачу на волю зошита з віршами Стуса на рік кидають до камери-одиночки. Через два роки німецький письменник Генріх Белль висуває творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. Друзі Василя сподівались, що це послужить достатнім приводом для звільнення поета. Скандал був неминучим — як, Нобелівський лауреат — радянський політв’язень? У Москві були занепокоєні такою новиною.

28 серпня 1985-го Василя Стуса відправляють у карцер за те, що читаючи книгу у камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту, поет оголошує безстрокове сухе голодування.

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року поет помирає у карцері.

Ключ № 3 від камери Стуса у таборі ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі, де він відбував покарання і помер.

Смерть Василя Стуса — жорстоке вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою. Провладна верхівка не могла допустити, щоб «особливо небезпечному рецидивісту» присвоїли Нобелівську премію. Тоді б увесь світ дізнався, що СРСР нищить цвіт нації, тримаючи інтелігенцію своєї країни в тюрмах. Стусу не судилось отримати цю нагороду — традиційно її присвоювали тільки живим…

Іронія долі в найкращих шекспірівських традиціях… Те, що мало стати приводом для звільнення, виявилось причиною смерті.

Табір ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі, де відбував покарання і помер Василь Стус, фото 1999 року.

Багаторічні переслідування, арешти, знищення творів (а для кожного поета його творіння — немов дитя) й фізичні знущання врешті-решт призвели до передчасної загибелі поета. Радянська влада приховувала смерть Стуса від його друзів-дисидентів до середини жовтня.

У своїх спогадах співкамерник Стуса, публіцист Василь Овсієнко згадує:

Якось у задумі Василь сказав:

— Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишатися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав…

Друже! На щастя, сьогодні у тебе є можливість дізнаватися більше про видатних українців, борців за свободу, права та незалежність рідної країни. Василь Стус — один із них. Немов оголений нерв України, він різав словом затхлу радянську систему, сподіваючись, що колись у рідному Донецьку звучатиме лише солов’їна. Прочитай листи Василя Стуса до рідних, поцікався спогадами його друзів, співкамерників — ти маєш знати більше про історію найкращих представників нашої нації. Тим паче у такий складний для України час.

Читай також:

• Знай наших! Як шанують українців за кордоном?
• Як українець очолив індіанське плем’я?