​Незвіданий Всеsweet юнацької душі

Іноді, вдивляючись у небо,
уявляю не пейзаж, не натюрморти,
я ділюся крихтою свого серця
на папері чистого життя…

Я хочу показати Космос лише в один дотик. Дивлячись в очі, розкривати найпотаємніший космос своїх знайомих, чи навіть перехожих. Залишати на дні кишені всі сумніви чи міняти їх на будь-чию думку. Дивитись, аби зрозуміти, що кожен із нас — Всесвіт! Безмежний Всесвіт почуттів, емоцій, страхів, думок, дій, рішень…

Кожна людина — це витвір великої Любові, яка має своє місце під сонцем і покликана до творення чогось справді прекрасного. Кожен із нас криє в собі шляхи невідомого космосу, які досліджуються протягом цілого життя.

Усіх мучать ці надокучливі закарлючки під назвою «життя», й у всіх вони різні: для когось — це сім’я, для іншого — просто чашка зі свіжозапареною м’ятою, що так добре смакує, а для мене — це космос, незвіданий космос людської душі.

Кожен із нас — особливий, чарівний світ, сповнений любові, віри та надії. І як прикро, що через свої егоїстичні поривання ми намагаємось цей надзвичайний Всесвіт вкласти у рамки свого викривленого бачення та сприймання. Рамки, які формувались та росли з нашою свідомістю під впливом таких різних чинників, як думки, що навіювала нам вулиця з усіма своїми викликами та небезпеками.

Ми осуджуємо інших, не знаючи мотивів для дій, диктуємо свої правила у стосунках, вписуємо інших у наші плани, не питаючи в них згоди… Будуємо свої ілюзії, віримо в них, а згодом і вимагаємо від інших дій, нами ж придуманих. І тут, внаслідок таких двосторонніх різних ставлень, Всесвіт йде на Всесвіт...

Розпочинаються непорозуміння, виростають у нашій підсвідомості атоми страху, недовіри, нетерпеливості. З’являється бажання володіти тим чудним світом, тримати його біля себе. Забуваємо, що свобода наша закінчується там, де починається свобода іншого.

Як же прекрасно досліджувати Всесвіт іншого! Мовчки бути поруч і спостерігати велич краси ближнього, впиватись почуттями, емоціями, які струмують із серденька в серденько.

__________________________________________________________________________________________

«Найбільш приголомшливе відчуття — те, коли ти нічого від людини не чекаєш, а вона видає тобі справжній космос. Хай так буде завжди.»

Автор невідомий

__________________________________________________________________________________________

Однак ми заручники власних бажань, що так несамовито прагнемо втримати, змусити, обіймаючи силоміць. Ми люди, що нитками зв’язані й ходимо наосліп, шукаючи свою половинку, і кожна нитка різна: у когось довша, у когось коротша, але рано чи пізно вона з’єднає двох людей, створивши спокій у душі й радість у житті.

Люди скаржаться на зовнішність, але мало хто розуміє, що не вони обирали, яка в них буде зовнішність... Як легко, без зайвих роздумів обожнювати прекрасне. Гортати людей, мов сторінки з ілюстраціями. Звинувачувати їх за кожну зморшку, глузувати за невідповідність утопічним канонам дивного слова «красиво».

Але ж як важко, долаючи пересуди та упередження, берегти те, чого не варта навіть сотня шедеврів Родена, жодна з перлин, що ховаються в самому серці океану, жодна відома людству міра цінності. Як важко берегти те, що в усій своїй недовершеності та кострубатості є для тебе бездоганним, — космос душі близької тобі людини.

________________________________________________________________________________________

— То в чому щастя?

— Щастя? Бачити в очах людини те, що відчуваєш серцем.

Елджернон Флауерс

________________________________________________________________________________________

Особисто для мене космос — це червоні від сліз очі милої плакси, які по вінця заповнені щастям або горем. Це ніжні дотики о п’ятій ранку, які супроводжуються тихеньким: «Прокидайся, крихітко». Це звуки затвору камери, коли тебе знімає дорога тобі людина.

А ще… космос — це те, що заховане в кожного глибоко всередині. Те, що в одного ховається на кінчиках пальців, а в іншого — далеко під ребрами. Космос — це людина, котра пізнала шматочок незвичайної, чарівної магії тиші. Так, це дуже дивно порівнювати людей із цим повністю незвіданим ніким простором. Сотні тисяч кілометрів думок і відчуттів криються у сплетінні павутини, ім’я якій Людина.

Кожен сам творець свого життя і творить він його так, як уміє. То чому б не стати хоч на мить художником і не спробувати намалювати картину під назвою «Життя»? Усе, що для цього потрібно, — лиш зайняти позицію творця, взяти пензель у руки і подумки почати малювати своє майбутнє, робити його яскравим, насиченим і щасливим.

Інколи вночі мою душу огортає невидима печаль. Пригадую: яблуневий присмак на вустах, різнокольорові веселощі, щирий сміх, але щоразу ці спогади цупить ніч-пустунка.

У моїх очах з’являються краплинки дощу. І знову в пам’яті спливають оті яблука, що падають… Вийдеш на світанку, а вони — бух, бух. Візьмеш із роси, а вони свіжі, холодні. Теплом літньої тихої ночі віддають. Далекі дитячі спогади пропливають повз погляд очей: ота яблуня, що до сусіда гіллям похилилась, ті яблука, що падають жовтим дощем… «Хто ж їх збиратиме?» — подумки запитую себе.

Сум охайно вмощується ковдрою на мої плечі, повітря ніби огортає пахучим кленовим сиропом, а тиша так меланхолійно і ніжно лоскоче вушка, що здається, ніби вони усміхаються, хоча… у душі застрягла сотня мечів.

Навколо — багряна тиша. Вона скотилась до ніг слідами ночі, мов сувенір на згадку, який залишає спогади. Я — заручниця власних бажань, яка так несамовито прагне витримати ще й цю ніч, змушена дихати, обіймаючи силоміць життя.

__________________________________________________________________________________________

«Космос є всередині нас, ми зроблені з зоряної речовини, ми — це спосіб, яким космос пізнає себе.»

Карл Саган

__________________________________________________________________________________________

Кожна ніч тепер для мене, наче скринька Пандори: водночас притягує хвостами комет і присутністю власної тіні лякає. Мої очі — це дві одинокі комети, які все життя протистоять або звикають. В останній момент немає коли боятись чи битись на совість. В останній момент ти знаєш майже все, саме тоді для тебе великий роман стає, немов повість.

Час біжить невпинно. Не зупиняється він і тепер. Хоча для багатьох мешканців нашої країни таки зупинився… Зупинився для сотень тисяч тих, хто взяв на себе перший удар зупинки маятника життя. Людська тінь блукатиме маршрутками космосу. Мабуть, й околицях ще довгенько сумуватимуть за нею, а сліди ще довго будуть шукати власника. До жалю, серце в людини одне, та коли воно боляче реагує на всі події сьогодення, залишається лише заплющити очі й намагатися зануритись у свій глибокий космос.

На жаль, я не зможу відкрити всім свій Всесвіт, бо надто мало зірок залишилось у ньому. Я заплуталась. Заплуталась настільки, що сумбурний потік думок не в змозі з’єднатись в одну картину, і я, як ніколи, відчуваю себе одинокою і непотрібною. Кожного дня я дозволяю іншим цупити крихітні піщинки, що залишилися після втрачених зірок. Я не розумію, чому гірке бажання бути комусь потрібною стало брати верх над розумом, який буквально кричав про гордість і особисту значимість.

Мені лячно, адже всюди мене оточують люди з маленькими острівками із затоплених калюж. Я хочу бачити Всесвіт, а натомість у лице б’є сильний вітер. Я хочу бачити щасливі обличчя, бо знаю: на цьому «святі життя» ми зовсім невипадкові гості.

Очі засліплює яскраве світло. Небо яснішає. Воно тієї миті здавалось темним поряд із білизною зірок, що наскрізь його пронизували. Але все-таки воно сіяло, ніби оксамитне полотно застелило якусь іскристу поверхню, а іскрометні зорі — це тільки отвори і порізи, крізь які просочується цей незвичайний блиск.

__________________________________________________________________________________________

«А небо стало безбарвним. Неначе блакитне небо — це аркуш паперу, в центріякого випалили дірку, а за тією дірою — суцільна чорнота. І все в зірках. Тільки уяви собі, як це — падати вгору. »

Джо Хілл, «Хлоп Арт»

__________________________________________________________________________________________

Ніколи не бачила я неба таким, як в ту ніч, таким сяючим, холодним, як сталь, і водночас переливчасто-пінним, залитим світлом, яке випромінювали зорі й місяць, і ніби тліючим у якійсь таємничій глибині.

Я стояла і вдивлялася ввись, я почувала себе, немов під душем, де згори ллється тепла вода. Тільки це було світло, біле і тепле, яке виливалося мені на руки, на плечі, ніжно струменіючи навколо голови і, здавалось, проникало всередину, тому що все, що тривожило мою душу, ніби прояснилось. Я дихала вільно, легко. Із захватом відчувала на вустах п’янке повітря, напоєне диханням щедрих плодів і ароматом квітів, що нагадувало прозорий напій, м’який, ніби шипучий. А зверху мене огортав німий дзвін білого потоку Всесвіту.

«А яблука ще падатимуть… — знову шепоче думка. — І буде ще не одне життя з падаючими на землю яблуками та зірками. І мені, що лишаюсь на землі, їх збирати…»

Я не гашу свій внутрішній зір, плекаю чудо в собі, бо тільки так зможу побачити його в інших, адже Всесвіт у кожному з нас.

Світлана Петрович,
учениця 10 класу Бердичівської школи № 5.

Переможниця ІІІ обласного фестивалю-конкурсу
літературного мистецтва «Крізь терни до зірок»
(спеціальна відзнака журі «За силу слова»;
номінація «Проза», старша вікова категорія).

Педагогічний керівник — Ніна Червінська,
учитель української мови та літератури
ЗОШ № 5 м. Бердичева Житомирської області.

Читай також:

• Незавершені записи з бортового журналу КА «Астра-2050»,
• Холодна зірка.