Космічна історія

Космічна історія

Читай космічну історію юної авторки-фантастки Лізи Куліш про те, як відбуваються міжпланетні польоти і співробітництво з інопланетянами! Дружба та порозуміння Роберта, його сина Джона і їхніх друзів Мішеля та Седрика з іномешканцями чудової планети Ел-6 допомагає врятувати від сірого занепаду іншу планету ЛК-21.

360 0

Це був звичайний буденний день. Звичайний день у нашому невеликому містечку Лізкул. Містечко, як завжди, полинуло в смуток. Перехожі ходили похмурі, здавалося, ніхто не усміхався. Усі магазини були зачинені, де-не-де траплялися навіть із потрощеними вітринами. Прилавки, як не дивно, були сірі, їх поглинула порожнеча, що випромінювала запах сирості, віяло чимось неземним. Ніби якась енергія виштовхувала всіх засмучених людей із міста, в якому вони жили.

Усе навкруги було в смітті: вузькі вулиці, брудні провулки, зруйновані тротуари. Куди не поглянеш, усе побите: вікна на перших поверхах будинків, вітрини магазинів, дитячі майданчики, машин цілих майже не було. У центрі міста палало величезне вогнище, де горіли шини. Перехожі закривали обличчя, тому що дихати було неможливо. Людям здавалося, ніби язики вогню клекотіли в сірому, неначе вечірньому небі, пронизуючи його наскрізь, немов вогняним свердлом. Полум’я і його величезні смуги ніби поїдали залишки синього, мов море, неба, голубизна якого звужувалася щосекунди.

А Джон був веселий, він випромінював щастя. Джон — чотирнадцятирічний хлопець, син космонавта, який тренував людей до польоту в космос. Хлопець хотів полетіти разом із батьком, але Роберт, його батько, не хотів брати його із собою, казав, що малий. Однак після того як він, його син, врятував Роберту життя, батько погодився.

А було це от як… Тоді був похмурий день. Роберт і Джон прогулювалися брудним містом. На одній із вуличок зібрався натовп людей, які згуртувалися, щоб розгромити старий будинок чоловіка-дивака, одного з тих, хто ще не впав духом і до цього часу вміє радіти з будь-якої причини, а ще намагається навчити радіти інших людей.

— Ходімо туди, подивимося, що там коїться, — сказав батько.

— Ні, тату, в мене якесь погане передчуття. Я не хочу йти туди і тобі не раджу, — сказав Джон.

Татко послухав Джона, і вони повернулися додому. Їхній дім був на околиці міста, сусідів не було. Тільки пусті потрощені будинки де-не-де виднілися за горизонтом. Батько із сином ввійшли до будинку, нашвидкуруч приготували вечерю. Смачна яєчня зі смаженим беконом додала їм настрою.

Під час вечері вони ввімкнули телевізор і почули страшну новину: на вулиці, де вони щойно були і Джон мав погане передчуття, стався вибух, зруйновані будинки, постраждало багато людей. А вони мали бути там і могли бути серед постраждалих! І лише невідоме передчуття Джона повернуло їх звідти додому. Виходить, Джон урятував їх обох. Після цього батько став частіше дослухатися до сина, до його думок і передчуттів.

Матері в хлопця не було, вона залишила його, коли він ще був дитиною. Поїхала, щоб заробити гроші для кращого життя, але згодом, відчувши смак того іншого життя, залишилася там назавжди. Вона не пояснила Роберту, чому вона так зробила, сказала, що так буде краще для всіх. А Роберт зрозумів, що він для Джона залишається єдиною рідною душею. Він усе робив, аби хлопець ріс щасливим.

Після чотирьох років тренування хлопець усе ж таки полетів з Робертом і з двома його друзями — Мішелем і Седриком. Їхній маршрут пролягав із планети ЛК-21, на якій вони жили, до планети ЕЛ-6. Політ тривав сорок один день. Під час польоту сталася неприємність: у ракеті щось пошкодилось, і утворився мікроскопічний отвір у стіні.

— Седрику, принеси інструменти, — гукнув Мішель.

— Які? Де вони лежать? — запитав Седрик.

— Вони за моїм кріслом у білому футлярі, — вигукнув він.

— На ось, тримай.

Мішель із Седриком найсучаснішою космопіною миттєво ліквідували отвір. Ракета продовжувала політ, то пронизуючи, то облітаючи хмари.

Джон під час польоту не раз милувався пейзажем. У чорній безодні рясно висипалися зорі, часто літали метеорити. Казковий нічний простір запрошував углиб. Сяйво від ракети проходило крізь хмари, наповнюючи їх неозорістю. Політ добігав кінця.

Запасів вистачило. Ось і планета ЕЛ-6. Приземлення. Вийшовши на поверхню у скафандрах, вони побачили місто, у якому всі жителі були дивної зовнішності, зовсім несхожі на людей. А місто сяяло щастям, усе навкруги було чистим і навіть покинуті вулички мали охайний вигляд. Усі жителі були усміхнені, вони раділи кожній хвилині.

— Тут, напевно, є кисень і нам можна дихати, — сказав Роберт.

Тієї ж миті Джон зняв скафандр. Він зрадів, тому що він міг дихати чистим, свіжим повітрям, принаймні чистішим, ніж у їхньому місті, на їхній рідній планеті ЛК-21.

Раптом йому спала на думку чудова ідея. Він підійшов до одного з інопланетян.

— Доброго дня, мене звати Джон, ви розумієте мене?

— Так, розумію, я знаю українську мову, тут усі так розмовляють.

— Як так? — запитав Джон.

– Це наша рідна мова, але я знаю, що це ваша також, — відповів чужоземець.

— А як вас звати? Хто ви такі? — поцікавився хлопець.

— Мене звати Кєв, я президент цієї чудової планети ЕЛ-6.

Тієї ж миті Джон та всі інші зніяковіли, вони не знали, як себе поводити.

— Не бійтесь мене, я такий самий, як і решта, — сказав Кєв.

Президент був одягнений у шорти, кросівки, майку. Інопланетяни відрізнялися від людей тим, що в них було лише одне око і їхня шкіра була зеленого кольору. Потім Джона охопила така ще ідея:

— А якщо ми зробимо косморакети, які будуть ходити з вашої планети на нашу і ми зможемо прилітати один до одного?

Кєв підтримав цю ідею і сказав, що допоможе зробити ракети для міжпланетного зв’язку, щоб планета ЛК-21 була також красивою, як і планета ЕЛ-6. І головне — постарається допомогти перевиховати людей.

Через день робота закипіла, Кєв провів їх на величезні заводи-виробництва. Надзвичайні сучасні технології вражали. Спеціалісти-інопланетники включились у роботу. Робота не зупинялась ні на хвилину.

Й ось ракети майже готові. Вони були незвичайні — не з металу, а з клейкої речовини, яку вони називали «хуба-муба». Інтер’єр у салоні був також незвичайний, він нагадував вітальню — кімнату звичайнісіньких людей.

Ракети будувалися дуже швидко, за чотири дні було зроблено 11 незвичайних косморакет. Минуло ще чотири дні, і ракет було вже 22. І тоді батько Джона разом із Кєвом почали випробовування. Це було безпечно, бо навіть якщо ракета зламається, то завдяки «хубі-мубі» від ракети не зможе відпасти жодна деталь.

Вони зайшли в ракету і почали огляд. У салоні, неначе в кімнаті, були камін, дивани, два великі столи, багато різних вазонів, оздоблення.

Політ був надшвидким. Джон дуже боявся, тому що жителі його планети ще не знали про косморакети і про планету ЕЛ-6. Підлітаючи, вони побачили, як люди почали бігти за ракетою. Вона приземлилась у центрі міста. Ніхто не знав, що це, тому відійшли на два метри від ракети. Коли відчинилися двері й люди побачили, що звідти вийшов Роберт, вони ще більше здивувалися. Ніхто не міг промовити ні слова, усі були дуже здивовані, що Роберт, а він був популярною і відомою людиною на планеті ЛК-21, вийшов із цієї «штукенції». Він дочекався, коли настане повна тиша і сказав:

— Любі мої люди, не дивуйтеся, це косморакета. На ній ми зможемо літати в гості на планету ЕЛ-6. Там живуть іншопланетники, але вони розмовляють такою мовою, як і ми.

— Так-так, це чиста правда, я — Кєв, президент планети ЕЛ-6, а де ваш президент?

— У нас немає президента, у нас кожен сам для себе президент, — відповів Роберт.

— Зрозуміло, то ви погоджуєтеся на міжпланетні маршрути? — запитав інопланетянин.

Через хвилини три натовп вигукнув: «Так!»

Уже незабаром почали ходити міжпланетні ракети…

Через два роки планета ЛК-21 змінилася, її не впізнати. Вона стала нагадувати планету ЕЛ-6. Усе навкруги стало чисте, росли дерева, усі люди усміхались. Вони заново навчились радіти.

Саме за допомогою наполегливості та допитливості Джона планета ЛК-21 знову зацвіла.

Ліза Куліш,
учениця 8 класу житомирської
школи І–ІІІ ступенів № 36,
вихованка гуртка житомирського
обласного центру науково-технічної творчості
учнівської молоді «Літературна творчість».

Переможниця ІІІ обласного фестивалю-конкурсу
літературного мистецтва «Крізь терни до зірок»
(диплом І ступеня в номінації «Проза»;
середня вікова категорія).

Педагогічний керівник — Надія Повшедна,
учитель зарубіжної літератури
житомирської школи І–ІІІ ступенів № 36,
керівник гуртка житомирського обласного
центру науково-технічної творчості
учнівської молоді «Літературна творчість».

Читай також:

Помітили орфографічну помилку? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Рейтинг

360 0

оцінити публікацію

Додатив замітки

Космічна історія

Щоб залишити коментар   авторизуйтесь

Коментарі:

Немає результатів.