Моя галактика, моя зірка, моя планета

Моя галактика, моя зірка, моя планета

Поспішаючи на навчання чи на роботу, зрідка згадуємо, що всі події нашого життя, усі його радощі та печалі розгортаються на тлі неба, його зірок, туманностей, у світлі зоряного дощу та сяйва місяця. Так, як відбувається в живописному космічному оповіданні авторки-зіроньки Валерії Рудніченко. Полетіли читати!

2 258 0

Оповідання

Ти — підліток, отже, ти — заручник. Заручник нових трендів, думок, комплексів. І, можливо, ти, як і я, заручник минулого.

Рік тому в автокатастрофі загинула найрідніша мені людина — моя мама. За словами лікаря, ми з татом народилися в сорочці, адже за таких обставин відбулися лише кількома синцями. А ще кожен із нас дуже змінився з того часу. Хоча мій тато і був спеціалістом у фінансових справах і в місті його знав кожен собака, він зовсім забув про цінність сім’ї. А після трагедії батько поринув у роботу з головою.

Я позбувся усіх своїх колишніх друзів, зрозумівши, що вони пусті, неначе дірки від бубликів. Єдине,що відволікало мене від жорстоких подій, було споглядання нічного неба. Чи замислюються люди над тим, що зоряне світло йде до землі мільярди років, і, можливо, це світло — прощальний подарунок зірки, яка вже давно згоріла і перетворилася на космічний пил? І лише світло дійшло до Землі, щоб ми могли бачити сузір’я, які, за віруваннями, визначають нашу долю на цій маленькій і крихкій планеті.

Сиріус, Альтаїр, Альдебаран… Касіопея, Великий Пес, Оріон… Магія зірок заворожує, лякає, тривожить. А в мене виникає нездоланне бажання дійти, доторкнутися. Адже я щиро вірю, що найяскравіша зірка — це душа моєї мами, і тому можу годинами розмовляти з нічним небом і ділитися своїми переживаннями.

А взагалі я стійкий і терплячий хлопець, і моє ім’я Ян мені ідеально пасує. Із дитинства я відрізнявся від своїх однолітків математичним складом розуму і любов’ю до точності. Тому вам, можливо, здається дивним, що я так захоплююся нескінченним космосом, Всесвітом, який не має початку і не має кінця. Але зараз я хочу розповісти вам історію, яка докорінно змінила моє життя і розділила його на два етапи: до і після.

Це була холодна осінь. Мій день починався, як завжди. Записка від тата, що він не дочекався мене і поїхав на роботу. Дві пігулки заспокійливого після нічних жахіть. Бездоганно випрасувана сорочка. Сендвіч з вишуканим баликом. Пальто. «Тімберленди». Ключі. Гаманець.

Тільки-но я вийшов із будинку й отримав ковток свіжого повітря, як побачив попереду себе Стівена, водія мого тата. Я завжди вважав його «крутим», бо він мав гарну фізичну підготовку і сталевий характер.

— Яне, доброго ранку. Твій тато попросив мене підвезти тебе до гімназії. Тому сідай і вирушаймо.

— Стівене, який сьогодні день тижня?

— П’ятниця, а як це стосується справи?

— Ну чому ти ніяк не можеш запам’ятати, що в цей день я або залишаюсь удома, або йду на прогулянку. На прогулянку! Але ніяк не в те місце, де кожен другий запитає: «Як у тебе справи?» — і, незважаючи на відповідь, кивне, вдаючи, що тебе розуміє, і піде далі.

— Це ти зараз про гімназію?

— Так, Стівене, про неї. Зроби мені послугу. Передай татові, що все гаразд, і нехай не хвилюється зайвий раз.

Той ще «міцний горішок» кивнув, даючи зрозуміти, що виконає обіцяне, сів у джип — і за мить його вже не було. Я дістав навушники, увімкнув «Нірвану» і пішов по алеї, яка була вкрита багряними листочками.

І тут на лавці я помітив дівчину, від якої в мене перехопило подих. Нам на голови щодня падає близько 10 тонн космічного пилу, і ця красуня була тому яскравим прикладом. Від неї віяло тією космічною магією, яка заворожує і водночас хвилює, наче зоряне нічне небо.

Вона нагадувала Туманність Андромеди. У ній дивно поєднувалося те, що, здавалося, поєднати неможливо: холодне світло місяця і пульсуюча енергія сонця, зоряний блиск в очах, який одночасно і притягував, і лякав. Наші погляди перетнулися, і це було ніби зіткнення двох галактик. Безперечно, дівчина була особливою.

У мене ніколи не виникало проблем при знайомстві з новими людьми, але тут я помітно нервував. Збоку ви прийняли б мене за ідіота, який заворожено споглядає за рудоволосою бестією. Але я справді не міг відірвати очей від цієї панянки. Непомітно, крок за кроком, я наблизився до незнайомки, і її карі очі взяли мене в полон.

— Перепрошую, ти щось хотів?

Її голос змусив мене спуститися на землю.

— Так, я маю до тебе одне запитання, — невпевнено забелькотів я.

— Слухаю.

— Ти віриш у Всесвіт?

Інша дівчина прийняла би мене або за божевільного, або за дивака. Натомість вона лише розсміялася і мовила:

— Ти жартуєш? Я прийшла сюди, аби зайняти найкраще місце в усьому місті для спостереження за повним місяцем.

— О, ну, звичайно, і як я міг забути про це! Зовсім із голови вилетіло.

— З ким не буває! До речі, я Агнеса.

— Дуже приємно, а я — Ян. А що ти скажеш, якщо я запропоную тобі свою компанію на цей «космічний» вечір?

— Залюбки. Чому ні? Ніхто з моїх друзів не розуміє всієї дивовижності цієї події, тому на цій лаві знайдеться місце і для тебе.

— Чудово, тоді зустрінемось о десятій годині на цьому ж місці, так?

— Добре, тільки не запізнюйся. Буде шкода, якщо ти все пропустиш.

— Домовилися.

Із будинку я йшов однією людиною, а повертався зовсім іншою. Котра там година? Так, залишилося три години, а час не йде, а пливе в очікуванні зустрічі з Агнесою. Я вирішив не витрачати часу дарма і поклав у рюкзак плед, фотоапарат і, забігши в місцеву пекарню, узяв дві ароматні булочки з корицею. Залишилося попередити батька. Написавши записку, що буду пізно, новий я полетів на крилах якогось нового, незрозумілого до кінця мені почуття.

Агнеса помітно зраділа мені, але потім здивовано глянула на рюкзак. Зрозумівши її без слів, я дістав усе, що містилося там і чекало свого часу. Вона подарувала мені свою усмішку, а потім запитала:

— А як твої батьки сприйняли те, що ти пішов у таку пізню годину та ще й до дівчини, яку ти знаєш лише дві години?

— Тато днями і ночами на роботі, тому я впевнений, що він заледве помітить мою відсутність. А ось мама вже ніяк не відреагує. Вона загинула рік тому в автокатастрофі.

— Мені шкода…

Багато людей після моєї втрати висловлювали співчуття, але жоден із них не робив це щиро. Для них це було обов’язком. Для них, але не для неї. Ми почали спостерігати, як зростає місячний диск, але розмір залишається таким самим.

Це було неймовірне видовище, від якого ми не могли відірвати очей. Хоча ні, могли. Ми могли відвести погляд від повного місяця, аби зустріти палаючі вогники в очах одне одного. Її руде волосся було в повній гармонії з місячним сяйвом і легким подихом вітру. У народі кажуть, що в повний місяць є всі шанси завоювати серце людини, до якої ти маєш почуття. Я повільно потягнувся до Агнеси і відчув на собі її тихеньке дихання і запах золотобарвної осені. Наші вуста сором’язливо зустрілися… І лише повний місяць і зоряне небо були мовчазними свідками перших несміливих почуттів…

Усе було ідеально. Я не відчував ні холоду, ні страху. Мене захопив вир незнаних емоцій, ніби космічний вітер. І тут ми побачили щось дивовижно красиве, захопливе, ніби золото полилося з небес. Це був зоряний дощ. Кажуть, якщо побачиш зірку, що падає, і встигнеш загадати бажання, воно обов’язково здійсниться. А перед нами був справжній зорепад. І бажання в нас було одне на двох.

І ніби час зупинився, і Земля перестала обертатися навколо орбіти. І всі проблеми, всі мої душевні муки були такими незначними, порівняно з цією маленькою валізкою, набитою щастям, яку подарувала мені Агнеса. Моя Агнеса, моя галактика, моя зірка, моя планета.

Я можу впевнено сказати, що це був найкращий вечір за останній рік. І точно знаю, що нас поєднала нейтронна зірка — найсильніший магніт у Всесвіті…

Уперше за багато часу я заснув без снодійного, мене не переслідували нічні жахіття. А коли прокинувся, то зрозумів, що ніякої Агнеси немає і ніколи не було. Є тільки я, температура під сорок і вічний космос, який скоро забере мене до моєї мами, і я перетворюся на зірку. На вічну зірку, яка буде освітлювати шлях усім тим, хто заблукав у темряві ночі.

Валерія Рудніченко,
учениця 9-В класу Житомирської школи № 27.

Учасниця ІІІ обласного фестивалю-конкурсу
літературного мистецтва «Крізь терни до зірок»
(номінація «Проза», середня вікова категорія).

Педагогічний керівник – Людмила Власенко,
учитель української мови та літератури
Житомирської школи № 27.

Читай також:

Теги: Натхнення
Помітили орфографічну помилку? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Рейтинг

2 258 0

оцінити публікацію

Додатив замітки

Моя галактика, моя зірка, моя планета

Щоб залишити коментар   авторизуйтесь

Коментарі:

Немає результатів.